Дамір йшов берегом озера — синє відро в одній руці, негнучка вудочка в іншій. Кефір біг за ним, хвостом зачіпаючи високу траву. Раптом кіт зупинився. Вуха притиснуті. З очерету долинув жаб'ячий присмак. Дамір усміхнувся і поставив відро з гуркотом.
Кіт стрибнув на хвилю. Кіт вдарив лапою по поплавцю — бризки розліталися. Риби розбіглися. Кіт завмер. Потім повільно заплющив очі, ніби нічого й не було. Дамір розсміявся.
Дамір дістав маленьке пір'їння — легке, як вітерець. Прикріпив до гачка. Кинув у воду. І почекав. Тихо. Тільки чайка кричала десь у небі.
Раптом дрібна нитка затремтіла. Щось тягне. Кіт підскочив. Хвіст — кулемом. Дамір натягнув вудку. Рибочка стрибнула — блискавичка, бризок — і знову в озері.
Дамір сів на теплу траву. Вудочка лежала поруч. Кіт прыгнув йому на коліна. Дамір подумав: може, саме це й добре — просто сидіти.
Кіт муркотів, як маленький мотор. Дамір відчув, як тепло розливається в грудях. Він подумав: ось воно — справжнє щастя. Життя пливе повільно, як вода.
Сонце повільно йшло до заходу. Небо змінило колір — від блакиті до м'якого персикового. Ніхто не говорив. Навіть кіт замовк. Тільки вода шелестіла об берег.
Дамір відкрив очі. Кіт простягнувся. Відро стояло поруч — пусте. Дамір подумав: завтра знову прийдемо. І посміхнувся.
