Вінсент стоїть серед білих квітів і зеленої водяної рослинності, дивлячись на своє відбиття у воді. Він поправляє синій піджак, бант і солом'яний капелюх, а потім усміхається своїй красі. Раптом над водою пролітає метелик, і Вінсент слідкує за ним поглядом.
Вінсент йде берегом озерця, шукаючи натхнення. Білі квіти колихаються поруч із ним, а зелене листя плаває на гладі води. Кожна крок звучить м'яко на вологому піску. Світло грає на поверхні, наче срібні монетки.
Спочатку він бачить яскраву метеликову крилу, що блищить на сонці. Потім — блискучу жабку, що сидить на камені. Нарешті дятла, що голосно стукає у стовбур дерева. Жодне з них не зупиняється, щоб подивитися на нього.
Вінсент сідає на гладкий камінь і опускає лапки у холодну воду. Калатання розходиться колами, і водна гладь починає здригатися. Він спостерігає, як кола сягають до краю його відображення.
Синій піджак хитається у хвилях, бант повільно сповзає, а солом'яний капелюх тане серед хвиль. Він нахиляється ближче, намагаючись скомпонувати свою подобу знову, але вода все одно розгойдує відображення. "Чому я не можу побачити себе чітко?" — думає Вінсент.
Раптом метелик повертається і сідає йому на голову. Це несподіване відчуття змушує Вінсента застигнути — камінь під ним твердий, водиця холодна, а метелик дзижчить йому прямо на вухо.
Він не рухається, доки метелик зрештою не злітає геть. І тоді Вінсент повільно опускає голову, дивлячись на воду зовсім іншими очима. Світло відбивається від хвиль, і раптом все стає ясно.
Цього разу він бачить себе — гуся у синьому піджаку, з бантом і капелюхом, сидить серед білих квітів і зеленого листя. Він усміхається, і вода відбиває його посмішку. Він залишається так сидіти, задоволений і спокійний.