Над Айсәуле срібна буря гнала хмари. Небесні острови мерехтіли під блискавками.
Жалын шалено замахав крилами й дмухнув величезною хмарою вогню на міст. Міст спалахнув і розсипався іскристим димом.
Жалын гепнувся на землю й тихо пискнув. Навколо здіймалися блискучі хмарні клапті.
Інші дракони показали на дим і поспішили геть. Жалын подумав: «Треба спробувати обережніше».
Жалын видихнув крихітний вогник у холодний темний ліхтар. Бах! Ліхтар спалахнув, затріщав, а Жалын опустив голову.
Кірпек підкотив до Жалыну круглий камінь. Жалын подихав на нього — і камінь раптом виростив райдужні ніжки.
Камінь затанцював по хмарі. Кірпек захлопав і кинувся навздогін, а інші дракони тільки перешіптувалися.
Раптом сильний вітер зірвав квіткові вітрила острова. Вони закружляли над прірвою.
Жалын полетів за вітрилами й випустив широке золоте полум’я. Воно не спалило тканину, а зігріло повітря під нею.
Вітрила безпечно піднялися. Дракони завмерли, коли вітер поніс над Айсәуле дощ іскристих квітів.
Дракони підбігли до Жалыну. «Ми не зрозуміли твоєї сили. Пробач нам, Жалын», — сказали вони.
Жалын усміхнувся й полетів крізь іскристі квіти. Кірпек летів поруч, а Айсәуле відтоді щодня чекала на свого улюбленого дракона.