Густий зелений ліс здригнувся від різкого тріску. «Тррьох!» — дзвінко лунало крізь гущавину, і маладас қоян метнувся до своєї глибокої норки, важко перестрибуючи через плетиво коріння й опале листя.
З усіх боків на норку дивилися чужі очі. Сіра мишка ховалась за пеньком, бурятий їжачок підкрався з-під папороті, а жовтий метелик завис над самим віконцем. Маладас қоян зазирнув крізь щілину й ледь не збив з ніг метелика крилом.
Він розмахнув лапою на штовхальника біля дверей і голосно крикнув: «Відчепіться! Хіба я хочу, щоб на мене всі дивились?» Потім знов стулив двері й заплющив очі, чути було тільки його важке дихання.
Маладас қоян піднявся на пень і крикнув угору: «Мені страшно від усього! Нехай краще піду туди, де ніхто не побачить мене живим!» Його голос розійшовся по лісу, але ніхто не відповів.
Він пішов униз стежкою, повільно й обережно, прямо до темної водойми. Раптом із-за кущів почувся знайомий голос: «Квай, почекай! Я з тобою стрибну!» Маладас қоян зупинився й обернувся.
Вони дійшли до краю водойми. Темна вода хвилювалась і відображала небо, а камінчики біля узбережжя були мокрими й блискучими. Маладас қоян подивився на друга, потім на воду й кивнув.
Маладас қоян глибоко вдихнув — і разом із синичкою вони стрибли у воду! Брязкіт розлігся по всьому ставку хмарами бризок, а потім — тільки булькання й веселий сміх.
Мокрий, але щасливий, маладас қоян йшов домів поруч із синичкою. Вода стікала з його довгих вух, а вони обидва сміялись голосно, бо нарешті знайшли те, чого так шукали.
